Від павільйону Флори йдемо нижньою алеєю і звертаємо увагу на його протилежний берег. Там химерне нагромадження скель в оточенні різноманітної рослинності створює дивовижні яскраві картини, здається, що їх створила сама природа. Лише при уважнішому огляді можна помітити, що то все - творіння умілих людських рук.

Привертає увагу висаджена на крутому схилі 1986 року, рідкісна в нашій місцевості черемха Маака. На батьківщині, в Приморському краї, її називають ведмежою черемхою. Дерево дуже гарне, квіти її дрібненькі, але їх багато, восени листя набуває незвичайного лимонного кольору.

До нижньої алеї прилягає двохсотлітня діброва - Дубинка, яка тут густо заросла деревами та кущами. Зупинимося біля широкої улоговини у просвітку між деревами. 1987 року цю улоговину засадили барвінком. Це улюблена в Україні вічнозелена трав'яниста рослина, релікт третинного періоду. Навесні вкривається блакитними квітами.

У центрі на Верхній алеї - статуя Гермеса (у римлян - Меркурій). Ця статуя знаходиться в парку з 1800 року, її встановлювали, як і інші статуї, в різних місцях парку і неодноразово реставрували. Гермес - один з найдавніших і найшанованіших богів Греції. Покровитель ремесел, мистецтва, торгівлі, а також подорожніх. Про нього існує багато цікавих легенд. 1 недарма, бо він - знавець магії, астрології. Його називали мудрий, щасливий, миротворець. Вважали, що він охоче допомагав людям, був посередником між богами та людьми. Гомер про нього писав, що він швидкий, як думка, а в міфах ще зустрічається назва "живе срібло".

Коли дивишся на протилежний східний берег, мимоволі привертає увагу величезна брила граніту, що наполовину виступає з води, її назвали Каменем смерті. Ця назва вперше згадується в рукописному нарисі Л. О. Казарінова. Існує навіть легенда про сотні кріпаків, що загинули, коли скеля зірвалася з місця, де її встановлювали. Але при будівництві "Софіївки" цього не могло статися. Архітектор Л. Метцель, який надзвичайно тонко і точно розраховував набагато складніші споруди, в чому кожен має можливість переконатися, оглядаючи парк, не міг допустити такої помилки. Ми вважаємо, що ця брила лежить там, де їй і належить бути, згідно задуму зодчого, недалеко від скелі, яку описав перший поет "Софіївки" С. Трембецький під назвою Левкадської. Скеля ця пов'язана з трагічними подіями, що відбулися в стародавній Греції, зокрема, в житті поетеси Сафо (VІІ-VІ ст. до н. е.). Про неї теж згадує С. Трембецький.

Батьківщиною Сафо був острів Лесбос в Егейському морі. Поетеса організувала гурток із знатних дівчат, де навчала їх музиці, танцям, складанню пісень і назвала гурток "Дім служниць муз". За грецькою міфологією, на цьому ж острові жив простий смертний Фаон. Якось йому довелося перевозити човном богиню кохання Афродіту. З неї він не взяв відповідної платні, і в нагороду богиня дала йому чудодійне зілля, яке перетворило його в юнака-красеня. Усі жінки закохувалися в нього, але Фаон відхиляв їх любов. За версією римського поета Овідія, в Фаона закохалася до безтями Сафо, але він знехтував її почуття, і поетеса у відчаї кинулася в Іонічне море з Левкадської скелі. Левкада (отже, можна припустити, що цей камінь символічно визначає острів Лесбос від "левкас" - білий) - міфічна "біла скеля" на крайньому заході біля входу в підземне царство Аїда.

Розташовану дещо вище Левкадської скелі і острова Лесбос сусідню з ним ділянку називають Кавказькою горою. Цю назву вперше згадує О. Л. Липа (1948 р.) у своїй монографії "Софіївка". До появи цієї праці місцевість вище Левкадської скелі називалася просто кам'янистою ділянкою. Своїм мальовничим рельєфом і нагромадженням великих гранітних брил це місце дійсно в чомусь нагадує Кавказ і логічно пов'язується з міфом про титана Прометея. Після перемоги богів над титанами, Прометей став прибічником людей. Він викрав вогонь з Олімпу, приніс його людям і навчив користуватися ним. Зевс відібрав вогонь у людей і покарав Прометея за непокору богам, звелівши прикувати його до скелі на Кавказі. До того ж орел щодень викльовував йому печінку, але вона виростала знову. Муки Прометея тривали тисячоліття, аж доки Геракл (за згодою Зевса) не вбив орла і звільнив титана. Прометей став одним з найяскравіших образів грецької міфології. Це титан, який ненавидить тиранію, бореться за правду і в ім'я ідеї здатний піти на найжорстокіші тортури. Переказ про Прометея з найдавніших часів привертав увагу поетів та письменників.

Після ґрунтовної роботи над гомерівською "Одіссеєю" ми припускаємо, що Л. Метцель цей кам'янистий берег скоріше створював як берег острова Ітаки, батьківщини славнозвісного Одіссея. Острів Ітака і Левкадська скеля знаходяться в Іонічному морі. Якщо слідувати цьому, камінь, який лежить у воді і символізує, за нашими раніше висловленими припущеннями, о. Лесбос, може і не бути островом Лесбос, який знаходиться в Егейському морі, а швидше може символічно відображати силует того корабля, на якому феакійці доставили сплячого Одіссея на його батьківщину після того, як той дібрався до Феакії з острова Каліпсо. Із міфів відомо, що бог моря Посейдон з дозволу Зевса покарав феакійців за те, що вони вирішили допомогти Одіссею. Після повернення корабля з 52-ма веслярами-феакійцями з о. Ітаки, він накрив корабель з веслярами долонею, і вони навіки перетворилися в камінь. Можливо, звідси пішла назва "камінь смерті". А, можливо, це той острівець Астерида, на якому, згідно з Гомером, женихи Пенелопи, дружини Одіссея, робили засідку, щоб убити Телемаха, сина Одіссея, який відплив з о. Ітаки на пошуки свого батька.

Сьогодні, безперечно, важко розгадати всі задуми талановитого Л. Метцеля, який, на нашу думку, в гротах, скелях, джерелах, водоспадах, окремих каменях і рослинах вдало матеріалізував старогрецькі міфи про богів і, насамперед, гомерову "Одіссею". Про це свідчить і опис нами цієї ділянки парку, де камінь, що лежить у воді, можна уявити і як о. Лесбос, і як о. Астерида, і як камінь смерті корабля феакійців разом з ними, але ніяк не камінь смерті кріпаків, що будували цей парк, як про це писали.

За твердженням С. Грози, неподалік від обриву ніби вигладженої скелі (так він називав Левкадську скелю) у восьмикутній балюстраді на гранітному постаменті стояла граціозна статуя Купідона (Амура). Під час свят чи урочистих прийомів гостей тут звучала музика, її звуки відлунювалися скелями, деревами, водою і розносилися по всьому парку. При О. Потоцькому, який, на відміну від батька, намагався показати себе польським патріотом, на Кавказькій гірці (далі острові Ітака), було встановлено з білого мармуру статую керівника польського повстання 1794 року Тадеуша Костюшка. 1847 року за наказом Миколи І, який тоді відвідав Умань і "Софіївку", статую Костюшка разом із статуєю наполеонівського генерала Ю. Понятовського, яку теж установив О. Потоцький на Єлисейських полях, відправили в Гомель. Натомість, цар пообіцяв прислати статую своєї дружини Олександри Федорівни, на честь якої "Софіївку" і почали називати "Царицин сад". І 1850 року ця статуя, що зображала в бронзі царицю, яка сиділа в кріслі, було встановлено на Кавказькій гірці. За радянської влади статую цариці як високохудожній твір відомого російського скульптора В. О. Шервуда, відправили в Петроградський Ермітаж. 1939 року тут встановили пам'ятник В. І. Леніну. 1941 року він був знищений німицями. 1964 року на Кавказькій гірці встановили мармуровий бюст великого сина українського народу Т. Г. Шевченка на тому самому п'єдесталі, на якому розміщувалася статуя цариці. У газеті "Уманська зоря" від 29 травня 1964 року опублікували зображення пам'ятника. Постамент за своїми розмірами був невідповідним для бюста, і 1965 року виготовили новий гранітний п'єдестал, але бюста Т. Г. Шевченка так і не встановили, його передали в село Родниківку 1985 року, де він стоїть і зараз.

Продовжуючи іти Нижньою алеєю, ми наближаємося до тераси, яку називають Бельв'ю, що означає "прекрасний краєвид. Терасу створено парковою обслугою в 1838-1840 рр. під керівництвом головного садівника Карла Ферре. Вона являє собою земляний насип на схилі, на якому влаштовано терасовані доріжки, що піднімаються напівспіраллю від підніжжя до верхнього майданчика. Звідси відкривається чарівний краєвид на Площу зборів, Долину гігантів, Великий водоспад та інші незвичайні місця. 1841 року на великій галявині Дубинка було встановлено Китайську альтанку. Після цього К. Фетре з парковою обслугою 1842 р. проклав через діброву доріжку, вимощену цеглою, від тераси Бельв'ю до альтанки. З назвою терасі не пощастило, комусь спало на думку не художня, а "Індустріальна" і абсолютно помилкова назва - "Гвинтова гірка". На алеї тераси Бельв'ю встановлено дерев'яні лавочки. Це прекрасне місце для відпочинку.

Трохи далі по маршруту відкривається невелика мальовнича долина, яку називають Звіринцем. 1842 року тут було встановлено огорожу для утримання тварин, збудовано хлів довжиною біля 20 метрів і завширшки 5 метрів, а також землянка для караульних. З архівних документів відомо, що 1854 року в Звіринці ще були дикі кози. Але в кошторис Головного училища садівництва витрати на утримання кіз, а також фазанів, лебедів і золотих рибок не входили. У столиці визнали, що ця живність "може задовольнятися доходами училища".

Пройдемо ще кілька кроків і зупинимося біля двометрової статуї на високому гранітному п'єдесталі. Це знаменитий давньогрецький поет-драматург Еврипід (біля 480-406 рр. до н. е.). Він зображений у повний зріст із сувоєм в правій руці і зв'язкою рукописів біля ніг. Еврипід - автор багатьох драматичних творів. Він перший показав на сцені людські конфлікти, він вигнав богів із царства розуму як демонічних істот і засумнівався в ідеальному влаштуванні світу. Найвідоміші його трагедії - "Олександр", "Медея", "Геракл", "Іполит", "Вакханки". Антична література замовчує, нічого не повідомляє про створення статуї на його честь в 5 столітті до н. е., а згадує лише одну, встановлену посмертно в Афінах (разом із статуями Есхіла і Софокла" в театрі Діоніса, там, де в свій час було поставлено трагедії Еврипіда (Хафнер, 1984).

У Софіївку, як розповідали старожили (за повідомленням В. Івашенка - 1895), цю статую привезено в парк із Херсонесу, де її було знайдено під час розкопок. Саме Іващенко почав називати її Еврипідом. Спочатку вважали, що статуя зображає візантійського полководця Велісарія (504-555 рр.), який здобув при імператорі Юстиніані І численні перемоги над іранцями і вандалами в Північній Африці, а також остготами в Південній і Середній Італії. Скульптура Еврипіда єдина в парку, яку не переставляли на інше місце з часу її встановлення 1800 року. 1996 року всі оригінали мармурових скульптур перенесено в музеї, а на їх місця встановлено копії з гіпсу та оргскла.

У роботі Г. Хафнера (1984) "Видатні портрети античності" відзначається, що відомий тільки прижиттєвий портрет Еврипіда, який передавав його справжній образ і який зберігся в кількох копіях. Копії статуй Еврипіда Г. Хафнеру невідомі, але помітно велику подібність в рисах обличчя і особливостях зачіски з портретом Еврипіда, який було опубліковано в книзі Г. Хафнера і скульптури, що стоїть у парку. Не виключено, що це єдина в світі статуя Еврипіда.

Проходячи мимо гори Парнас, або тераси муз (про яку розповімо далі), побачимо джерело, розташоване в затишній відлюдній місцині біля підніжжя крутого схилу. Назва джерела Гіппокрени (Іппокрени) вперше зустрічається у С. Трембеиького. За грецькою міфологією, джерело Гіппокрени з'явилося від удару копита крилатого коня Пегаса (звідси буквально "кінське джерело") на горі муз Геліконі в Беотії. Джерело, що має чудодійну властивість натхнення, присвячене Аполлону і музам.

На квадратному п'єдесталі біля джерела 1851 року було встановлено статую Венери, що купається, яка раніше стояла в гроті Аполлона. Копія в оргсклі, виконана 1952 року, встановлюється і тепер у святкові дні. Нижче від статуї із гранітного п'єдесталу ніжно струменить джерельна вода, яка в будь-яку пору року має однакову температуру. Вода наповнює бронзову напівчашу, прикрашену декоративним зображенням вужів, і, переливаючись через її краї, стікає по гранітному підземному каналу в Нижній став. У цьому місці завжди весело, кожен відвідувач куштує смак води, а екскурсовод обов'язково прочитає уривок з вірша О. С. Пушкіна:

И светлой Иппокреной,
С детства напоенный,
Под кровом вешних рос,
Поэтом я возрос.

С. Трембецький в поемі "Софіївка" називає воду з джерела Іппокрени підбадьорюючою "королевою вод", яка зміцнює і дає силу. Він у поетичній формі звертається до всіх із закликом покінчити із згубною звичкою вживати спиртні напої, які одурманюють свідомість, отруюють організм, прискорюють загибель людини, та пити джерельну воду. Сам поет прожив більше вісімдесяти років, і, як стверджують сучасники, спиртних напоїв не вживав.

Вода в Софіївці справді цілюща, належить до розряду радонових. У період військових поселень біля входу в парк з боку міста 1847 року було збудовано лікарню (Маркевич, 1847).

Наступний об'єкт, про який варто розповісти, - Дзеркало Діани та джерело в ньому. Ця назва гроту вперше згадується в поемі С. Трембецького, хоча на малюнку В. Аллана 1815р. він зветься Грот-криниця". Вхід до нього закритий з чисто гігієнічних причин, тому що із джерела гроту цілодобово раніше поступало в місто, а тепер в джерело "Залізна рура" біля Головного входу, близько 280 куб. м води. Збудовано грот в 1796-1800 рр. на підошві кам'янистої гряди. Його стіни вибито в скелі і викладено з величезних гранітних брил. Як стверджує В. Івашенко (1895), раніше в гроті стояла статуя Діани з білого мармуру. Вона ледь освітлювалася невеликою смугою світла, що пробивалася через люк зверху грота, її відображення в кришталево чистій воді невеликого прямокутного басейну, вирубаного в центрі гранітного гроту відбивалося, як в дзеркалі. Звідси і назва - "Дзеркало Діани". Тут бере початок джерело, яке живить Гіппокрену і Срібні струмочки та "Залізну руру" біля входу в парк з вулиці Садової.

Але перші історики "Софіївки" С. Гроза і Т. Темері не повідомляють про статую Діани в гроті. Т. Темері, посилаючись на надзвичайну чистоту та прозорість води в гроті, зауважує, що С. Трембецький назвав це місце Дзеркалом Діани. С. Гроза в своєму описі парку захоплено повідомляє, що через отвір гроту в його басейні відбиваються надзвичайно чудовим ефектом гілля дерев (Groza, 1843). На відомій гравюрі Аллана, яка була у французькому перекладі С. Трембецького "Софіївка" (Trembecki, 1815), в гроті Діани ми бачимо фігуру жінки, що схилилася до води в басейні, але нема постаменту, на який зазвичай ставили скульптуру. Більш всього це не скульптура Діани, а результат творчої уяви митця, який прикрасив грот зображенням вродливої молодої жінки.

Діана - римська богиня рослинності, уособлення місяця. Діану ототожнювали з Артемідою, тому вона також вважалася богинею полювання і захисницею диких звірів. Прекрасна, вічно юна Артеміда була незайманою, і за міфом, любила відпочивати в прохолодних завитих зеленню гротах подалі від поглядів смертних. Одного разу Актеон полював зі своїми товаришами в місцях, де відпочивала богиня зі своїми подругами - німфами. У крутому схилі гори побачив Актеон чудовий грот, завитий зеленню, біля якого дзвенів прозорий струмочок. Всюди панувала тиша, спокій і прохолода. Актеон зайшов до грота і побачив там Артеміду, яка, віддавши свій лук та стріли одній з німф, готувалася до купання. Помітивши Актеона, що саме заходив у грот, німфи з галасом оточили богиню, а вона, розгнівавшись, перетворила його в оленя. Він намагався врятуватися втечею, але його догнали і розтерзали собаки, які завжди супроводжували Артеміду.

Так загинув Актеон, який порушив спокій Артеміди, єдиний із смертних, що побачив незрівнянну красу дочки Зевса і Латони.

Придивіться уважніше до місцевості, де ви знаходитеся. Створюється враження, що Л. Метцель відтворив в натурі сюжет міфу про Актеона та Артеміду. Тут є все: і грот, і прозоре джерело, і тиша, і прохолода, і спокій.